Неділя, 24.09.2017, 09:30
Вітаю Вас, Гость
Головна » Статті » Моє село

Історія села Червоні Партизани

Червоні Партиза́ни (до 1928 року — Володькова Дівиця)— село в Україні, в Носівському районі Чернігівської області. Населення - 4107 осіб. Орган місцевого самоврядування — Червонопартизанська сільська рада.
Географія
Розташоване на р. Новий Потік, за 16 км від районного центру. Біля села проходить залізнична магістраль Київ—Москва. Є зупинка для приміських поїздів. Сільраді підпорядковані села Дослідне, Кобилещина, Коробчине, Криниця, Ставок, Сулак.
Історія
Неподалік села Червоні Партизани виявлено городище часів Київської Русі.
Польський період
Володькова Дівиця заснована в першій половині XVII ст. на так званій "королівщині" - земельних фондах короля Польщі, які розподілялися з-поміж героїв Смоленської війни. Осадник села - польський аристократ Володьковський, від прізвища якого і пішла назва села. На території Чернігівського воєводства Речі Посполитої Володькова Дівиця проіснувала до 1648 року.
Гетьманщина
1648 населення покозачилося, взявши участь у Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. Село стало центром Володьково-Дівицької сотні Ніжинського полку Гетьманщини. Проте вже 1658 розформована Гетьманом Іоанном Виговським. Наприкінці XVII ст. у селі налічувалось 155 козацьких і 88 селянських дворів. Військова адміністрація інколи відпускала селян на відходні промисли. 1770 року Катерина II, через голову Малоросійської колегії, «пожалувала» село з прилеглими до нього хуторами графу П. О. Румянцеву-Задунайському.
Село в XIX столітті
На початку XIX ст. село залишалося переважно козацьким. Побудовано цегельний завод. Аби дати роботу малоземельним і безземельним селянам, їх переселяли у побудовані на території економії бараки. Також сюди переводили ремісників для роботи на горілчаному й цегельному заводах, суконній фабриці. Залежні селяни тікали в малозаселені південно-українські степи. Тільки у сорокові роки XIX ст. 80 чоловік. На 1861 рік у селі налічувалось 6426 чоловік населення, з них лише 2560 кріпаків, але 3800 козаків, крім того 66 дворян і духівництва. Поряд з економією Голіцина у Володьковій Дівиці розташувалися господарства ще 7 великих господарств. Полковнику Карабиновському належало 400 десятин і 83 кріпаки.
Економіка
12 великих землевласників у XIX ст. - з колишніх козаків. Вони мали від кількох десятків і до сотні десятин землі, власні підприємства — олійниці, лісопильні, млини, скуповували і перепродували худобу. Решта селян, теж з колишніх козаків, землі мала набагато менше, не мала маєтностей та тяжко працювала задаром на землях 12 великих землевласників. На середній двір державних селян (колишніх козаків) припадало по 6—8 десятин. Державні селяни жили окремою від поміщицьких селян громадою, мали своє самоврядування: волосну управу, суд, свій порядок віддачі рекрутів. Був спільний гамазей для зберігання хліба на випадок недороду чи іншого стихійного лиха, громадські пасовища, сіножаті. При сільській церкві була школа для хлопчиків.
Пореформенна економіка
Після реформи 1861 року норма земельного наділу становила від 1,5 до 2,75 десятини. Голіцин виділив колишнім своїм кріпакам лише по 1,5 десятини, залишивши у своїй власності велику кількість землі. Це стало приводом до неодноразових виступів жителів села у пореформений період. До того ж 325 дворових залишились без землі. Скрізь — у полі, на бурякових плантаціях, цегельному й горілчаному заводах, сукновальні — переважала ручна праця. 1868, коли власницею маєтку після смерті Голіцина стала його дружина О. Голіцина, селяни знову зажадали, щоб їм повернули 4 тис. десятин землі, привласнених під час проведення реформи. Конфлікт розтягнувся до 1884, коли тридцять чоловік покарали, п'ять — заслали до Сибіру.
Боротьба за землю
У травні-серпні 1903 року відбувся виступ колишніх кріпаків проти М. Долгорукової (дочка О. Голіциної). Вони відмовилися сплачувати орендну плату за землю і вимагали повернути у власність ділянки, відібрані під час реформи 1861. Тоді Долгорукова наказала переорати і засіяти орендовану землю. А коли на ній з'явилися сходи, селяни вигнали на них свою худобу, яка все дощенту витоптала. Під час сутички було поранено 5 селян, 8 — заарештовано та віддано до суду.
Село в ХХ столітті
Перша світова війна
Понад 1500 чоловік (селян та колишніх козаків) було мобілізовано на Першу світову війну в Російську Імператорську армію. Більш як 400 із них загинуло на фронтах. Багато учасників війни повернулися інвалідами. Селянські господарства занепали. В той же час поміщиця нажилась на вигідних замовленнях військових відомств на різні продукти та худобу.
Влада УНР
Після Лютневої революції у Володьковій Дівиці було скасовано старе волосне управління, розпущено місцеву поліцію. Почав діяти місцевий орган УНР — волосний виконавчий комітет. До його складу увійшли й солдати, які повернулися з фронту влітку 1917 року. Під тиском цих солдатів комітет прийняв рішення про звільнення солдатських родин від грошових і натуральних податків на утримання армії. 29 січня 1918 року військові загони українських соціал-демократів під командою Юрія Коцюбинського, сина видатного українського письменника Михайла Коцюбинського, захопили село. Проте вже за два місяці прийшла німецько-австрійська окупаційна влада.
Перша німецька окупація та влада Гетьманату
Ефективно було організовано збір контрибуції з населення, боротьбу з антинімецькою більшовицькою пропагандою, переслідувалися місцеві повстанські загони, зокрема - під командою Кропив'янського. 17 травня повстанці Кропив'янського були в селі, де агітували селян до виступу проти окупантів та їх посіпак. Наприкінці червня окупаційна влада роззброїла селян (колишніх козаків), багато з них було знищено. 5 липня 1918 зареєстровано один з найуспішніших боїв повстанців Миколи Кропив'янського (під час їх нападу на село загинуло 32 бійця "державної варти" гетьмана Скоропадського). В честь цього, 1929 року, за три роки до акції Голодомору, українська радянська влада за згодою жителів села, колишніх партизан-повстанців, учасників боїв з загарбниками, та сімей загиблих селян, перейменувала село на Червоні Партизани. Ця назва села існує і досі.
Радянська влада
У січні 1919 українські радянські війська під командою Миколи Кропив'янського знову захопили Володькову Дівицю. Проте 29 серпня їх вибили денікінці. Майже всі чоловіки з Володькової Дівиці організовано пішли в ліс, частина їх була в диверсійному загоні під командуванням двоюрідного брата Миколи Кропив'янського - Г.Кропив'янського, що вів боротьбу з білогвардійцями. Люди громили денікінські гарнізони, руйнували засоби зв'язку, залізничні мости і колії. З 1921 року в селі установилась стабільна радянська влада. У лютому 1923 року Володькодівицьку волость було приєднано до Носівського району. На цей час налічувалося 1696 дворів і проживало 8193 чоловіка. Для дітей-сиріт створили так звану "дитячу трудову колонію", де неповнолітні працювали та харчувалися.
Комуністи почали атеїстичну пропаганду, тероризували віруючих, ламали церкву. 1932 року комуністи вдалися до терору голодом. Від голоду померли цілі родини, включаючи дітей та старих.
Друга німецька окупація
13 вересня 1941 року село було знову загарбано німецько-фашистськими окупантами. Багато жителів села вступило в партизанський загін. Коли було створено партизанське з'єднання «За Батьківщину», командиром його 2-го полку став уроженець Червоних Партизан Симоненко Микола Дмитрович. Після того, як гітлерівці літом 1942 року в Червоних Партизанах схопили і розстріляли за вбитого партизанами офіцера 175 ні в чому не винних заложників, всі, хто ще міг носити зброю, приєдналися до народних месників. В селі залишилися лише жінки з малими дітьми та старі люди.
 16 вересня 1943 року Червона Армія повернулася. Партизанський полк Симоненко М. Д. у повному складі ввійшов до військ 60-ї радянської армії генерала І.Д. Черняховського та взяв участь у форсуванні Дніпра і в важких боях за Дніпром, визволяючи столицю України.
Усього за паріод Німецько-радянської війни в Робітничо-селянську Червону Армію мобілізовано понад 2 тис. чоловік, 1206 з них загинуло в боях, решта повернулася переможцями над Німеччиною та її союзниками.
Післявоєнний період
До кінця 40-х років у Червоних Партизанах селяни важкою працею спорудили 352 житлових будинків для колгоспників, відремонтували й переобладнали приміщення лікарні. 1946 року відкрито середню школу.


Категорія: Моє село | Додав: SnizhokTA (30.01.2013)
Переглядів: 1948 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]